Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
«Чарiвнi окуляри» — нова правдиво-фантастична повiсть славного українського казкаря Всеволода Нестайка вiдкриє для читача неосяжний свiт веселих казкових пригод двох хлопчакiв у шаленому ритмi сучасного життя. Iскрометний гумор та захоплюючий сюжет зроблять подорож до цього свiту яскравою та незабутньою.
отрывок из произведения:
...Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класi всi називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лiдер нашого класу. Ми тодi Африку з географiї проходили. А волосся в мене справдi руде, як жар. I настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прiзвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. I я звик. Та й не в усiх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже: «Ти в нас особливий сонячний хлопчик!» «Сонячний-то сонячний, — думав я. — Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк».
Ех! Як я заздрив тому Ромцi Черняку!.. Який вiн був меткий, спритний, дужий!.. I удачливий!.. Як вiн на ковзанах, на роликах катався!.. Як вiн у футбол грав!.. А я невдаха... На ковзанах, на роликах раз у раз i падаю. I в спортивних iграх я не мастак, скорiше партач — i м''яч у мене одбирають, i забивати не вмiю... Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатiв не дає. Єдине, що мене рятує, — моя легковажна вдача. Я нiколи довго не журюся. Позiтхаю трохи i за хвилину вже смiюся. Це в мене спадкове, вiд дiдуся Грицька, маминого тата... Про дiдуся я потiм ще розкажу. Вiн у нас дуже добрий i веселий — його всi люблять. Зараз скажу тiльки одне: дiдусь мене завжди розраджує:
— Нiколи не вiшай носа, рижухо мiй дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайнi стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками...
— Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, — кажу я. — А до того що робити? Не чув я, щоб школярi ставали полководцями, президентами чи письменниками.
— Що ж, може, й почекати трошки доведеться, — усмiхався дiдусь. — Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки... Але незвичайна доля тобi забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тiльки зiтхав, чекаючи здiйснення його пророцтв. Нiчого незвичайного в моєму життi поки що не траплялося. Хiба що пiсля дiдових розмов сни менi почали снитися дивовижнi. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзi стоїть весь наш клас. I я всiм даю автографи — пiдписую новенькi пiдручники з хiмiї. I я собi думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не «Кобзар», не «Миколу Джерю», не «Лiсову пiсню», а пiдручник з хiмiї, яку я нiколи особливо не любив i з якої гарних оцiнок нiколи не мав...» А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майданi Незалежностi. А внизу, бiля трибуни, на вiдкритiй машинi у генеральському кiтелi i кашкетi, але без штанiв, у самих лише плавках Ромка Черняк доповiдає:
— Пане Президенте Африканської держави! Вiйська для параду вишикуванi!
«О! — думаю я собi. — Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозумiло, чого Ромка без штанiв, — бо спека».
«От бачиш, Ромко! — думаю я собi далi. — Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш передi мною без штанiв i рапортуєш. Отакечки, як каже мiй дiдусь!» Крiм снiв, нiчого незвичайного у моєму життi не вiдбувалося. I от раптом...
Якось, виймаючи з сумки на перервi пiдручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить рiжок аркуша iз зошита в клiтинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу — записка. Читаю: «Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподiване й незвичайне, шукай чарiвнi окуляри!» I пiдпис: «Ритас».
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарiвнi окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас»!.. Я обвiв очима клас. I погляд мiй зупинився на Маргаритi, тобто Ритi Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класi. Струнка, голубоока, чорноброва... Горда i неприступна. Нiкому i нiколи вона не писала записок. Навiть Ромка Черняк губився i нiяковiв перед нею. Iнших Рит у нашому класi не було. Серце моє калатало, як дзвiн... Невже, невже це вона написала менi таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступнiй перервi я кiлька разiв пройшов повз неї, загадково усмiхаючись. Один раз навiть приставив до очей згорнутi окулярами пальцi. Вона тiльки презирливо скривилася i зневажливо пхикнула. «Оскiльки йдеться про щось загадкове i таємниче, годi й думати, що вона признається», — подумав я.
Мене розпирало вiд незвичних хвилюючих почуттiв. Я ходив i блаженно усмiхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
— Чого це ти либишся?
— Та! — я махнув рукою.
— А конкретнiше? — спитав Ромка.
— Та! — знову махнув я рукою.
— Невже в лото зiрвав джек-пот? — пхикнув Ромка.
— Нi! — сказав я.
— А що ж таке? Не муч мене!
Я бiльше не мiг терпiти. I я признався:
— Та... Записку одержав. Якусь дивну.
— Вiд кого?
— Сам не знаю...
— Ану покажи! — сказав Ромка.
Я витяг iз кишенi записку i простягнув йому. Вiн розгорнув її i суворо глянув на мене:
— Ти що — приколюєшся? Тут же нiчого нема!
— Як?!
— А отак! Чистий папiрець!
Я вихопив у нього з рук аркуш i похолов: нiякої записки не було — на аркушi жодного слова, чистий папiр...