Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Наумович Михановский (род. 2 октября 1931) — украинский советский писатель, прозаик, поэт, драматург, также известный произведениями других жанров.
Родился 2 октября 1931 года в Харькове. Окончил физмат Харьковского университета (1954) и ВЛК (1969). Преподавал математику и физику в Харьковском университете (1954-62). Печатается с 1948. Член союза писателей с 1963. Живет в Москве.
Первая НФ публикация — сборник «Тайна одной лаборатории» (1964). Перу М. принадлежит роман «Шаги в бесконечность» (1973), в центре которого — судьба экипажа звездолета, захваченного черной дырой, а также многочисленные рассказы и повести, составившие сборники — «Гостиница «Сигма» (1979), «Свет над тайгой» (1982), «Перекресток дальних дорог» (1987).
отрывок из произведения:
...Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі «Петро Голубничий» конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.
Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.
Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом «вакуум». Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в «зеро».
Все! Можна виходити.
Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.
«Заїло», – подумав занепокоєно Борт.
У цей час спалахнув відеофон.
– Що, не відчиняється? – запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.
– Так.
– Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.
За кілька хвилин до барокамери зайшли капітан Федір Скеля та астробіолог Ярослав Сміливець. Слідом за ними вскочив Кір.
Штурман, капітан і астробіолог скільки було сили налягли на люк. Але він навіть не здригнув.
– Доведеться тобі, Кіре, – сказав капітан. – Тільки антену не пошкодь.
Розігнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Після третьої спроби дверці відчинилися.
Першим ступив за борт капітан. Останнім виліз Кір.
Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохіть заплющив очі. Він обережно переставляв озуті в магнітні черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.
Попереду, в чорній безодні, палало сузір’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всіяного діамантами. Тьмяно ряхтіла підперезана синім поясом туманність Андромеди. У самім її центрі відливало червоним світлом кілька зірок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизій від попелу ватрі. Яскраво палає фіалковий пояс Оріона. Плаває в сірім кільці сузір’я Ліри… – Ти не заснув, Миколо? – пролунав у навушниках капітанів голос.
Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.
– Це чи не прилипли метеорити, – висловив припущення астробіолог.
– Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? – заперечив штурман. – Ні, тут щось інше… – Кіре, візьми на пробу, – віддав наказ капітан.
...Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі «Петро Голубничий» конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.
