Ладошки, у меня РАНЧИК РОДИЛСЯ! :-)
...
Уважаемые давние поклонники и посетители Ладошек!
Я запускаю коммьюнити-сайт, новый проект, а вы все, будучи
https://www.facebook.com/run4iq
Бег для интеллектуалов.
Бег для интеллекта.
Бег "за" интеллектом. Он сам не придёт ;-)
Ранчик родился!
Андрей AKA Andrew Nugged
Ладошки служат как архив программ для Palm OS и Poclet PC / Windows Mobile
и разрешённых книг с 15 окрября 2000 года.
Владимир Наумович Михановский (род. 2 октября 1931) — украинский советский писатель, прозаик, поэт, драматург, также известный произведениями других жанров.
Родился 2 октября 1931 года в Харькове. Окончил физмат Харьковского университета (1954) и ВЛК (1969). Преподавал математику и физику в Харьковском университете (1954-62). Печатается с 1948. Член союза писателей с 1963. Живет в Москве.
Первая НФ публикация — сборник «Тайна одной лаборатории» (1964). Перу М. принадлежит роман «Шаги в бесконечность» (1973), в центре которого — судьба экипажа звездолета, захваченного черной дырой, а также многочисленные рассказы и повести, составившие сборники — «Гостиница «Сигма» (1979), «Свет над тайгой» (1982), «Перекресток дальних дорог» (1987).
отрывок из произведения:
...Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети — сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…
А втім, спробую розповісти про все по черзі.
Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга «Грегора» не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.
Магнітний захист «Грегора» працював з повним навантаженням.
Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень «Грегор». Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни — як я вже відзначив — було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка «Грегора» ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і «шлюпка» — маленька ракета, що містилась у носовій частині «Грегора». Чимось «шлюпка» була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На «Метелику» (так називав «шлюпку» екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як «Грегор» на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з «Грегором» до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.
Гострий обтічний ніс «Метелика», що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.
Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на «Грегора» крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, «віспинки», як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як «інтегральний ефект дії». Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.
Одначе метеори не загрожують «Грегорові». Він має чудовий магнітний захист.
Цікаво, який нині «Грегор» збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому білому дискові, схожому на відеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом «підлиза», що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно від бажання того, хто натискує кнопку, змінює «свій погляд», тобто точку, з якої проектується зображення на екран. І ось я вже перебуваю на відстані добрих двох десятків миль од «Грегора». Довкола чорний холод космосу. Нетлінно палають зорі. І тільки вдалині криваво горить довга вузенька смужка. Це наш «Грегор» у вогненному мішку.
— Зовсім як захід сонця на Дніпрі.
Я озирнувся. До екрана підійшла Марія Павлівна Куличенко, наш астробіолог.
— Скучили за Землею?
— Ой, скучила! — Марійка зітхнула. — Адже тоді, як вернулась «Рената», я пожила на Землі зовсім небагато, десь із півроку. І уявіть собі, Паччарді, навіть за цей час я встигла скучити… за космічними польотами!
Марійка засміялась. Я називаю її Марійкою тільки так, подумки. А вголос кличу Марією Павлівною, не інакше. Хоч інколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марійкою. В ній є щось надзвичайно симпатичне, рідне. Що саме — не знаю. Може, її поривчаста, стрімка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокійний і низькуватий? Чи все укупі? Не знаю...